інструментарій нечесної конкуренції, тиску на конкурентів, спотворення цінових механізмів, що утворюються в результаті вільної гри попиту та пропозиції.
Вітчизняне законодавство трактує подібну практику (конкретно — в Законі України «Про захист економічної конкуренції») таким чином.
Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:
1) установлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;
2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;
3) розподіл ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;
4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід із ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців;
6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
7) укладення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;
8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин.
Антимонопольний комітет України трактує такі ситуації як наявність у господарського суб’єкта «ринкової влади». Ознаками такої влади називаються:
· здатність суб’єкта господарювання, який не є єдиним виробником (постачальником) відповідного товару, диктувати свої умови під час продажу товару, укладення договору про поставки, нав’язувати споживачеві невигідні умови;
· здатність суб’єкта господарювання через монополізацію ринку постачання виробничих ресурсів обмежувати конкуренцію, витісняти із ринку інших суб’єктів господарювання, які виробляють відповідні товари із застосуванням цих виробничих ресурсів, або створювати бар’єри вступу на ринок;
· здатність суб’єкта господарювання скорочувати або обмежувати випуск товарів і поставки їх на ринок збуту з метою отримання однобічної користі, купуючи або продаючи товари, укладаючи договори й угоди про поставки товарів, а інші суб’єкти господарювання, які є його конкурентами, не здатні компенсувати утворений дефіцит товарів;
· здатність суб’єкта господарювання підвищувати ціни на товари і підтримувати їх на рівні, що перевищують рівень, обумовлений конкуренцією на ринку.
У зв’язку з цим трапляються ситуації, коли органи публічної влади втручаються в економічні відносини з метою попередження транснаціоналізаційних тенденцій та приймають рішення примусового характеру щодо обмеження діяльності великих монополій відповідно до діючих у відповідних країнах законодавчих обмежень. У цьому зв’язку слід враховувати, що міжнародний рівень комерційної діяльності інколи є таким полем господарської діяльності, на якому існують сприятливі умови саме для великих та надвеликих структур, що пов’язано з більшим потенціалом спеціалізації, наднаціональними масштабами виробництва. Метою таких обмежень є забезпечення рівних та справедливих умов комерційної діяльності, прав споживачів, попередження тиску з боку монополій на конкурентів, сприяння розвитку конкурентного середовища.
Практичним втіленням антимонопольної ідеології на рівні державної регулюючої політики є антимонопольне законодавство. Прийнята у США доктрина антимонопольного регулювання (а в цій країні таке законодавство називається антитрестівським і є особливо розгалуженим) трактує як незаконні цінову дискримінацію, монопольне лідерство у цінах, обмежувальну практику організації збуту тощо. При цьому якщо ринок монополізується більше як на 60 %, можливою є ліквідація фірми-монополіста.
Антитрестівське регулювання в США має давню історію. Ще в 1890 р. було прийнято перший у цій сфері закон Шермана, який забороняє монополізацію ринків у різних виявах цього явища. Пізніше до цього вносилися доповнення та поправки, причому в 1974 р. такі, які значно посилили персональну кримінальну відповідальність за порушення антимонопольних принципів. Закон Клейтона, прийнятий в 1914 р., заборонив угоди про обмеження кількості контрагентів, що діють на ринку, а також поглинання фірм з метою монополізації ринку. Закон Робінсона—Патмана від 1936 р., який є поправкою закону Клейтона, посилив контроль за недобросовісною ціновою політикою монополістів на ринку. Закон Селлера—Кефовера від 1950 р. додав положень, які спрямовано на попередження злиття корпорацій через купівлю