Розділ 4.4
Європейський вектор зовнішньоекономічної діяльності:
резерви співробітництва як фактор перспективної інтеграційної моделі
4.4.1. Завдання та умови європейської інтеграції України
Умовою розв’язання кардинальних проблем внутрішнього розвитку, необхідною складовою зовнішньої стратегії України стало питання про її ставлення до тих або інших міжнародно-економічних об’єднань та коопераційних, інтеграційних процесів. Виходячи з цього особливий інтерес становить оцінка окремих географічних векторів зовнішньоекономічної орієнтації України, з яких європейський є особливо важливим.
Європейська інтеграція, яка із запровадженням на початку 2002 р. євро перейшла у нову, вищу якість, є важливим фактором міжнародних економічних відносин. У загальноєвропейському масштабі нова грошова одиниця дасть змогу уникнути значних витрат у зв’язку з переведенням однієї валюти в іншу, що означатиме виграш від 40 до 50 млрд дол. щорічно. Запровадження євро сприятиме зниженню інфляції, процентних ставок, податків, зменшенню потреб підприємств в обігових коштах, стабілізації фінансового сектору, зниженню валютних ризиків, скороченню накладних витрат з обслуговування операцій, прискоренню та здешевленню міжвалютних переказів. Опосередкованими наслідками запровадження євро можуть стати зменшення безробіття та нарощування обсягів виробництва.
Європейська інтеграція не тільки є фактором прискорення економічного розвитку країн ЄС, зростання їх значення в міжнародній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, а й центром тяжіння геополітичних інтересів багатьох країн.
Інтеграція на європейському континенті
Умови міжнародної економічної діяльності на території європейського континенту протягом останніх десятиліть значною мірою визначаються активними процесами так званого євробудівництва, які розпочалися практично в перші роки після Другої світової війни. Адже, з одного боку, йдеться про потужний блок країн, який відіграє вагому роль у системі міжнародного поділу праці, а з іншого — про поступове створення та розширення єдиного ринкового, навіть соціального простору. А це, як ми вже знаємо, породжує таке своєрідне явище, коли інтернаціоналізація, сягнувши певного ступеня своєї вираженості, набуває ознак цілісного господарського комплексу, який має типові риси відособленої національної економіки. Ось як це відбувалось у головних рисах…
Уже 18 квітня 1951 р. було підписано договір про Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), який набув чинності 23 липня 1952 р. Згідно з даним договором почала дію перша інтегративна структура у післявоєнній Європі, до якої належало шість країн — Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція та ФРН. Фактично це об’єднання означало утворення першого європейського спільного ринку, хоча і галузевого.
Новий етап європейської інтеграції, основні цілі якого були визначені під час конференції в Мессіні (Італія, червень 1955 р.), пов’язується із Римським договором цієї самої «шістки», який був підписаний 25 березня 1957 р., та набув чинності 1 січня наступного року. Згідно з цим договором утворювалися Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом) з метою забезпечення кращого використання атомної енергії в мирних цілях та Європейське Економічне співтовариство (ЄЕС), яке дістало назву «Спільного ринку». І хоча така назва ЄЕС була своєрідним авансом, оскільки реально всі інститути спільного ринку було сформовано дещо пізніше, велике значення мало чітке встановлення основних цілей спільного розвитку. Ними стали кінцеве злиття економік країн — членів угруповання, для чого передбачалося скасування перешкод рухові у межах блоку товарів, послуг, капіталів та робочої сили, проведення спільної зовнішньоторговельної, сільськогосподарської та транспортної політики.
Важливим етапом у процесі реалізації поставлених завдань стало скасування країнами ЄЕС контингентування (1961 р.) та митних зборів запровадження Єдиного митного тарифу (1968 р.). Отже, фактично було реалізовано проект митного союзу з елементами більш повного економічного союзу. Логічним подальшим кроком у цьому напрямку стала позачергова зустріч на найвищому рівні голів держав та урядів у грудні 1969 р. в Гаазі, де в контексті цілей розширення євробудівництва була проголошена принципова мета — створити Європейський Союз. Тоді за це висловилися дев’ять країн — та ж сама первісна шістка плюс Данія, Ірландія та Велика Британія. Дещо забігаючи наперед, відзначимо, що «арифметично-географічним» вираженням успіху процесу євробудівництва за згаданим сценарієм було подальше розширення Співдружності за рахунок Греції (приєднання в 1981 р.), Іспанії та Португалії (1986 р.) та колишніх країн ЄАВТ — Австрії, Фінляндії та Швеції (1995 р.).
До числа таких країн належить й Україна. Ще в 90-х роках експертами Євросоюзу використовувалась специфічна геополітична формула — модель концентричних кіл. Згідно з нею «внутрішнім колом» Європи вважалися країни ЄС, а далі, за принципом зростання