Розділ 1. Гайдамацькі рухи в історіографії  XIX ст.

Гайдамаччина в українській історіоґрафії довший час була предметом дослідів, опертих головно на усній традиції — народніх переказах, на мемуарах сучасників і в значно меншій мірі на архівному матеріалі.

Масові національно-визвольні рухи привернули увагу ще їх сучасників, які прагнули дати їм оцінку. До найбільш значних робіт історіографічної думки цього часу відносяться літописи Г. Грабянки [8] та С. Величка [10]. Автори цих творів вважають ідеологією козацької старшини, симпатизують запорозькому козацтву, засуджують прояв експлуатації, але до збройних виступів ставляться негативно.

Багато фактичного матеріалу щодо козацтва, яке було головною силою народних виступів, вдалося зібрати Д. Бантиш-Каменському в своїй книзі «История Малой Росии», яка вважається першим підручником з історії України. Але її автор описує всі події з позиції вірно підданства російському самодержавству [25].

Гайдамаччина в українській історіоґрафії довший час була предметом дослідів, опертих головно на усній традиції — народніх переказах, на мемуарах сучасників і в значно меншій мірі на архівному матеріялі. Такі були праці А. Скальковського (1845), М. Максимовича (1849). Перша згадка про гайдамаків у джерелах датується 1715р., хоча за твердженнями В. Антоновича, гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708р. Перший, хто поставив досліди гайдамацьких рухів на чисто документальний ґрунт, це був Володимир Антонович, котрий видав у «Архиве Юго-Западной России» акти про гайдамаків (із років 1700-1768) й написав на основі цих актів свою відому монографію про гайдамацькі рухи (1876). Він же опублікував цілу низку дуже цінних мемуарів про ці рухи, писаних свідками й сучасниками. Ці мемуари, не вважаючи на неприхильність їх авторів до гайдамаків, подають багато дуже важливих фактичних подробиць. Нарешті, найбільш вичерпну працю подав про гайдамаків Яків Шульгин, котрий опублікував на сторінках місячника «К