РОЗДІЛ ІІІ.

ЦИРКУМОКЕАНІЧНІ ТА ЦИРКУМКОНТИНЕНТАЛЬНІ СТРУКТУРИ

Глобальний характер має циркумокеанічна і циркумконтинетальна зональності. І та, й інша — результат взаємодії материків і океанів. Перша виказує падіння океанічної дії — наростання континентальності ландшафтів — від океанічного узбережжя в глиб материка. Саме з циркумокеанічною зональністю пов'язано явище секторності, або меридіональної зональності. Але секторність відображає циркумокеанічну зональність в спотвореному вигляді, обмежуючись тільки фіксацією змін ландшафтів на західних і східних океанічних околицях материків [2].

       3.1. Циркумконтинентальні структури

Циркумконтинентальна (лат. сігсиm — навколо) структура про­являється в змінах донних аквальних комплексів при віддаленні від узбережжя. Збільшення глибини моря і відстані від материка при­зводить до зменшення надходження сонячного світла і теригенного матеріалу, біомаси, кількості видів організмів. Циркумконтинентальні структури розташовані в океані, огинаю­чи континенти. Найвідомішою в землезнавстві циркумконтинентальною структурою є материкова відмілина або шельф. Утворен­ня шельфів, що за будовою є прямими продовженнями континен­тів (і мають континентальну земну кору), найчастіше пов'язують з ізостатичними підняттями рівня Світового океану, що начебто ви­плеснувся на суходіл.

Іншим відомим проявом циркумконтинентальності є просторова структура донних відкладів на дні океану. В найближчій до континенту зоні це переважно теригенні відклади — тобто такі, що утворюються за рахунок твердого стоку з суходолу та руйнування берегів прибоєм. Тут же трапляються біогенні утворення— з них найвідомішими є бар'єрні рифи Австралії та кількох острівних архіпелагів. У деяких місцях виникають хемогенні від