біографічне із загальнолюдським, величне із буденним. Проте емоційною і світоглядною основою поезії І. Жиленко лишається суто ренесансне поцінування життя в його звичайних проявах, таких, на жаль, тимчасових

радостях і печалях.

Заговорив у сутінках годинник

про те, як час проходить крізь людину

і там, за нею, – вічністю стає.

І розуму нема туди дороги.

І лиш душі меланхолійний погляд

провидить все, коли годинник б’є [6]

Збірка «Світло вечірнє» (2010 р.) балансує між трагічністю і смутком людської душі. На перший погляд, це книга про старість і про близький Відхід за Межу. Це обумовлюється рядками та анотаціями: «…Ми вже своє зробили. / Далі – турбота Божа». Наступний: «Боятись про старість писати – все одно, що недопивати в бокалі вино, бо страшно побачити дно…». [19,6]

Досить складно характеризувати творчість Ірини Жиленко, оскільки її поезія краща за ті слова, що хочеться про неї сказати. Її вірші, за висловом Юрія Лисиці, – «диво, яке треба пережити, а не пояснити». [21,124]

Ірина Жиленко на кожному етапі своєї творчості була природною, співмірною часові. Вона могла бути іронічною, жартівливою. Але завжди природною. Поетесу цікавили перш за все проблеми моральні, загальнолюдські, понадчасові, питання родинних стосунків. [33,123]

Поцінувачі творчості відзначали інакшість поетичного світовідтворення Ірини Жиленко, що підтверджує в передмові до збірки «Євангеліє від ластівки» М. Г. Жулинський: «Поетичний світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «поселенню» в художнє буття». [25,15]