Соціокультурний генотип являє собою механізм соціального успадкування та соціальних змін, що забезпечує процес відтворення структури, принципів функціонування та розвитку певної суспільної системи. Носієм соціокультурного генотипу є суспільство або його великі групи (етноси, класи, інші соціальні страти тощо). Кожний окремий індивід засвоює основні риси соціокультурного генотипу в процесі соціалізації його особистості середовищем (сім’єю, колективом, засобами масової інформації тощо) шляхом навчання, виховання, примусу та інших видів соціального впливу.
В сукупності це складає певну соціальну пам’ять суспільства, завдяки якій відтворюються структура функціонування даного суспільства, способи взаємодії його членів. Соціокультурний уклад по суті утворює базу соціального взаєморозуміння та взаємодії, соціального партнерства.
В її основі лежить система соціально-економічних інтересів та система культури даного суспільства. Їх взаємодія синтезується в системі цінностей. Через систему ціннісних орієнтацій та установок вона втілюється в мотиваційний комплекс та пов’язаний з ним блок соціально-психологічних характеристик. Все це конкретизується в системі соціальної поведінки та дії та, нарешті, уособлюється в системі норм та правил. Так від глибинних (навіть інтимних) соціальних та духовних цінностей соціокультурний генотип крок за кроком здіймається на поверхню суспільного життя у вигляді елементів соціального і господарського механізму. Він утворює разом з тим певну цілісність. Окремі елементи соціокультурного укладу та їх конкретні риси в кожному суспільстві підігнані один до одного; невідповідність та суперечності між ними свідчать про порушення в функціонуванні суспільної системи, а в крайньому випадку – про суспільну кризу.
Спробуємо описати соціокультурний генотип слов’янського суспільства. Даний генотип є характерним для Росії, України, Білорусії, незважаючи на деякі незначні відмінності між цими країнами. Для слов’янського укладу притаманне те, що матеріально-економічні фактори завжди розглядались в певній мірі як щось вторинне, допоміжне по відношенню до політики, держави, духовного життя людей. Традиційно високою була роль неекономічних факторів успіху, моральних, духовних стимулів до праці як прояв майстерності та самозатвердження людини. Віками вироблялась особлива етика та дисципліна праці, засновані на взаємодопомозі, спільності. В системі цінностей слов’янського народу давно сплетені державність, соборність, общинна зрівнялівка. Насаджена зверху державність глибоко проникла в народну свідомість і навіть підсвідомість.