Вступ

Промисловий розвиток Італії почався наприкінці ХІХ ст. Фашистська політика і світова економічна криза сприяли реструктуризації, а не розширенню промисловості, і до кінця Другої світової війни майже половина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Однак у 1950-х роках італійська економіка зазнала серйозних змін, і в 1990-х роках обробна і гірничовидобувна промисловість разом з будівництвом давали вже близько 33% ВВП, а невиробнича сфера (включаючи торгівлю, банківську діяльність та управління) - ще 63%, у той час як частка сільського господарства скоротилася до 4%.

У період з 1950 по 1964 роки обсяги промислового виробництва зросли майже вдвічі. Готові промислові товари як головні статті експорту замінили напівфабрикати, при цьому збільшився обсяг імпорту сировини і засобів виробництва. У період з 1963 по 1974 роки зростання виробництва становило 4,7% на рік. На початку 1970-х років Північна Італія перетворилася в один з найбільш розвинутих промислових районів Європи.

Вступ у Спільний ринок (Європейське економічне співтовариство) у 1957 році став важливим фактором збільшення обсягів італійського експорту.

У 1974 роках, коли ціни на нафту підвищилися в чотири рази, значно зріс дефіцит платіжного балансу країни. Інфляція становила 21,1% у 1980 році і залишалася на рівні 9,9% на рік протягом 1980-х років. Проте для цього десятиліття були характерні економічне зростання, значне збільшення обсягів експорту, зменшення торгового дефіциту, значні успіхи малого бізнесу і поява доходів у підприємств державного сектора. У 1984-1992 роках щорічне зростання економіки становило 2,5%, у той час як за розмірами ВВП Італія утримувала третє місце в Європі після Німеччини і Франції.

Незважаючи на пожвавлення італійської економіки у 1980-х роках, основні структурні проблеми так і не були вирішені і дали про себе знати у 1990-х роках. Дефіцит державного сектора економіки Італії збільшився з 84,6% від ВВП у 1985 році до 103% у 1992-му. Щоб задовольняти умови ЄС, сформульовані Маастрихтською угодою 1991 року, уряд Італії намагався зменшити державний борг і дефіцит бюджету, але в 1992 році борг все ще залишався на рівні 10,7% від ВВП (у 6 разів вищий від середніх показників країн Організації економічного співробітництва і розвитку). Величезний державний борг і постійне перевищення витрат над доходами в державному секторі були головними причинами знецінення італійської ліри на 7% у вересні 1992 року і вжиття італійським урядом низки екстрених фінансових і фіскальних заходів у 1992 і 1993 роках.