сепаратистські) державні формування, як наприклад, Придністровська Молдавська Республіка або Південна Осетія, а також нестабільні слабкі держави, у яких правова система, митний контроль є несталими, або ті, що переживають значні внутрішні потрясіння (наприклад, Сомалі).

Переміщення деяких предметів завдає не лише економічної шкоди окремим державам, а й нерідко несе загрозу життю і здоров'ю громадян - це стосується контрабанди зброї, наркотичних речовин, вибухівки тощо. Більшість з таких злочинів є міжнародними і нерідко кваліфікується не як контрабанда, а як міжнародний тероризм. Ці злочини набули особливого поширення у 2-й пол. ХХ ст. з процесами глобалізації і утворення міжнародної злочинності та мережі міжнародних терористичних організацій.

З проголошенням незалежності в 1991 році Україна стикнулася з значним поширенням контрабанди в державі, особливо в прикордонних районах, як на заході, так і на східному кордоні з Російською Федерацією, а також у морських портах (Одеса, Іллічівськ, Маріуполь, Керч,Севастополь тощо). [9, c.31]

З середини 1990-х рр. з відкриттям кордонів актуальними проблемами стали контрабанда людей, зокрема жінок і дітей, внутрішніх органів людини для подальшої трансплантації тощо.

Поширенню контрабанди сприяє як різниця економічного розвитку і внутрішньо-економічної (та політичної) ситуації України та сусідніх східноєвропейських держав (західні сусіди є членами ЄС, на півдні розташована невизнана квазідержава ПМР тощо), так і корупціядержавних органів України і недостатні дії відповідальних органів по боротьбі з контрабандою.

Значний розголос і ефект мала державна програма «Контрабанда – стоп!», здійснена у 2005 році під час першої каденції прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко, яка, проте, не мала адекватного продовження.