Вступ

Економічне зростання високорозвинених країн світу та їхня міжнародна конкурентоспроможність значною мірою обумовлюються інтелектуалізацією основних факторів виробництва та наявністю потужного інноваційного потенціалу.

Науково-технічний прогрес і прогрес в інноваціях базуються на складній системі взаємозв’язків елементів, що виробляють різні типи знань, управляють їх потоками, розподіляють їх, і багато в чому визначається тим, яким чином основні дійові особи цього процесу взаємодіють один з одним як елементи колективної системи створення та використання знань, а також від того, наскільки сучасними є технології, що використовуються.

І хоч усередині системи взаємодіють організації як приватної, так і державної, і змішаної форм власності, урядові структури відіграють особливу роль. Саме через них здійснюється державна політика, що впливає на інноваційні процеси. Треба створити такий господарський механізм, який забезпечував би перерозподіл ресурсів із застарілих та безперспективних виробництв у виробничо-технологічні комплекси сучасного технологічного укладу, концентрацію ресурсів в точках його зростання, модернізацію економіки, підвищення її ефективності та конкурентоспроможності на основі розповсюдження нових технологій.

Вирішенню цього завдання повинні бути підпорядковані приватизаційна, податкова, фінансова, грошово-кредитна політика, регулювання зовнішньої торгівлі, політика цін та доходів.

Держава змушена пристосовувати внутрішню інституційну систему і до вимог міжнародного співробітництва. З одного боку, вона змушена пристосовуватись до умов глобалізації і може застосовувати заходи, що гальмують співробітництво, якщо не відповідає інтересам національного капіталу, з другого – сама створює передумови для його подальшого розвитку.