– мірило всіх речей, а значить мова, якою людина оперує в рамках своєї повсякденної діяльності, повинна вивчатися в нерозривному зв'язку зі свідомістю, культурою, світоглядом тощо як окремого індивіда, так і мовного колективу, до якого він належить [2].

Постулат про антропоцентризм сучасної лінгвістичної науки зумовив інтерес лінгвістів до вивчення внутрішньої емоційної сфери індивіда. Сьогодні вже не викликає сумніву той факт, що мовні одиниці людина вживає не тільки для тверджень, фіксації та організації думок, але і для вираження, стимуляції, передачі емоцій [5]. Як зауважив свого часу Шарль Баллі, в мові все обумовлено емоціями.

В той же час і в людині все обумовлено емоціями, вони складають мотиваційну основу будь-якої людської діяльності [3, с. 208].

На мовному рівні емоції трансформуються в емотивність. Емотивність – іманентно притаманна мові семантична властивість виражати системою мовних засобів емоційність як факт психіки; відображені у семантиці мовних одиниць соціальні та індивідуальні емоції [5, с. 24]. Емоційність – чутливість людини до емоційних ситуацій і її емоційні (почуттєві) реакції на них [5, с. 25]. Таким чином, емоції – психологічна категорія, а емотивність – мовна, оскільки емоції можуть і викликатися і передаватися (висловлюватися) в мові та мовою.

Когнітивна парадигма в лінгвістиці, орієнтована на аналіз свідомості, механізмів людського мислення, афективної системи людини, довела тезу про когнітивний характер категорії емотивності, який припускає, що кожна емоція має свій концептуальний каркас [5]. Це стало підставою для включення лінгвістичного дослідження емоцій в коло завдань когнітології, а також для виявлення специфіки освоєння та матеріалізації емоцій (емоційних станів) та їх аналогів – емотивних концептів у мовній свідомості особистості.