розв'язали широкомасштабні військові дії з півночі і сходу. Польща не могла змиритися не тільки з фактом існування Західноукраїнської Народної Республіки, а, й, навіть, з самою ідеєю відколу українських етнічних територій, тим більше їх об'єднанням з основною частиною України.

21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР Левицький і міністр закордонних справ Польщі Домбський підписали загальну і торгівельну економічну конвенції. Польський уряд визнавав існування УНР, а кордони з Польщею встановлювались по лінії, яку війська Пілсудського вже зайняли. Таким чином, у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (з 1918 р.), Західна Волинь і частина Полісся по Збруч і Горинь (з травня 1919 р.) та вся Галичина (з липня 1919 р.).

З відома С. Петлюри дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким таємно від уряду УНР підписала Варшавський договір, який включав у себе політичну та військову конвенцію.

Причинами підписання Варшавської угоди були бажання не допустити встановлення влади більшовиків та бажання зберегти незалежність УНР зі сторони С. Петлюри, а з іншого боку Польща бажала розширити свої території, а також не допустити приходу до влади більшовиків на Україні. Західноукраїнські землі були важливим об'єктом переговорів у квітні 1920 р.

За політичною конвенцією польський уряд визнавав незалежність УНР, Директорію та Головного отамана С. Петлюру верховною владою на Україні. Директорія в свою чергу погодилася на встановлення східних кордонів Польської держави по річках Збруч і Горинь. Іншими словами, до складу Польщі мали увійти Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся – територія площею 100 тисяч квадратних кілометрів з населенням близько 10 мільйонів чоловік [80, с. 83].

24 квітня 1920 р. було укладено таємну військову конвенцію. Збройні сили Петлюри підпорядковувались польському командуванню: УНР дала згоду на підпорядкування залізниць польському управлінню і на спільну валюту, утримання польських військ на території України покладалося на