Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях (1918 – 1923 рр.)
53

проте більшовицька армія не була розбита і мала величезні людські ресурси.  Країни Антанти відмовилися надати Польщі збройну допомогу і вимагали підписання мирної угоди з Радянською Росією та встановлення польського кордону по лінії Керзона.

В цій ситуації «проблема УНР» створювала для польської сторони додаткові труднощі, тим більше, що радянська сторона була досить непримирима в питанні участі делегації УНР в переговорах, а до складу власної делегації вона включила представників УСРР. І тим не менше на засіданні Ради оброни Польщі, яке відбулося 11 вересня 1920 р., міністр закордонних справ Сапєга підкреслив, що українські війська в самий драматичний момент мужньо билися на польській стороні, що Польща має певні зобов’язання стосовно уряду Петлюри і повинна їх виконати.

Розрахунок міністра полягав у тому, що на момент підписання перемир’я польська армія вийде до лінії Збруча, а українську армію, оснащену всім необхідним, «ми направимо на схід», де вона сама знайде вихід [90, с. 73].

Варто підкреслити, що  в політичній еліті Польщі не було єдності думок з українського питання. Послідовну позицію підтримки українців займали нечисленні прихильники Пілсудського, він вважав за можливе і необхідне вимагати від більшовиків визнання незалежності України та виведення радянських військ з її території. У випадку відмови ворожої сторони пропонував продовжити війну до переможного завершення. Але авторитет Пілсудського після невдачі Київского походу зменьшився, і він не міг суттєво впливати на зовнішню політику.

У зв'язку з ратифікацією Ризького договору, польський уряд формально заборонив відкриту політичну діяльність уряду Української Народної Республіки на теренах Польщі, але II Відділ Генерального штабу Польського Війська вимагав, щоб державницька діяльність уряду УНР продовжувалася, але в суворій конспірації. Згідно з цією забороною, 5-го серпня 1921 р. С. Петлюра розпустив членів Ради Республіки, а з усього уряду залишив