1.1.          Типологiя

Типологія (від грецьк. týpos – відбиток, форма, зразок) – метод наукового пізнання, в основі якого – роз’єднання систем об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу.

Типологія розглядається як одна з найуніверсальніших процедур наукового мислення, оскільки спирається на виявлення відмінностей та схожостей досліджуваних об’єктів і спрямована на пошук надійних способів їхньої ідентифікації, а у своїй теоретично розвиненій формі прагне відобразити побудову досліджуваної системи, виявити її закономірності, що дають змогу передбачити існування невідомих досі об’єктів. Небезпека типології – штучність та довільність виокремлення класів об’єктів (типів), особливо якщо досліджувані ознаки мають безперервний характер варіації.

Отже, типологію трактують, по-перше, як учення про класифікацію, впорядкування та систематизацію складних об’єктів, в основі яких перебувають поняття про нечіткі множинності та про типи. По-друге, типологія розглядається як учення про класифікацію складних об’єктів, пов’язаних між собою генетично. По-третє, як учення про класифікацію складних об’єктів, між якими важко провести суворі розмежувальні лінії і котрі екземпліфікуються деякими типовими зразками.

Відповідно можна вирізнити такі різновиди компаративної типології: порівняльна тематологія, компаративна генологія (жанрова типологія), типологія стильових течій, порівняльна історія національних літератур різних країн, типологія міжлітературного простору.

Серцевиною зіставної компаративістики є порівняльна поетика − ужиткова галузь, яка зіставляє й упорядковує літературні жанри, стилі, мистецькі тенденції різних епох і культур. Порівняльна поетика об’єднує тематологію, жанрову і стильову типологію, здійснює зіставне вивчення національних літературних традицій тощо.