Вступ

У процесі національного самозбереження та самозахисту важливу функцію в українській культурі, можливо, більше, ніж в історії інших пригноблених народів, відігравало українське словникарсво. В українській лінгвістиці маємо глибокі наукові розвідки та монографії про українську лексикографію [3], які висвітлюють здебільшого історію її розвитку від найдавніших часів або принципи укладання словників, тобто говорять про них як про суто мовознавче явище, однак у цих працях майже не розглянуто словники як чинники культурологічні. А між тим в історії України поява національних лексикографічних праць, невід’ємної частки української культури, зумовлювалася суспільними умовами, і ці праці виконували не лише прикладну та наукову функцію. Лексикографічні видання або серії словників української мови на цих етапах історичного розвитку народу науковці видавали з метою національного самозбереження, утвердження самобутності народу. Ці праці, особливо в часи національного пригноблення, якщо використати політичну фразеологію, ставали ніби маніфестами національного пробудження, підтримували духовність етносу. Це яскраво можна побачити, зіставляючи різні періоди історії українського народу, його політичного життя, суспільної думки з розвитком українського національного словникарства.

Незважаючи на тривалу відірваність Закарпаття від решти українських земель, культура й наука краю (у тому числі мовознавство) не розвивалися відособлено. Протягом XIX — 1-ї пол. XX ст. закарпатськими авторами було видано понад десять словників, більшість із яких містить українську частину. У всіх працях наявний цінний матеріал для вивчення різноманітних лінгвістичних дисциплін, проте вітчизняні вчені залишили їх практично поза увагою. Деякі аналізовані в роботі словники (зокрема “Русько-мадярський словарь” Л.Чопея та “Русско-мадьярскій словарь” О.Митрака) лише частково