Вступ

Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження, українська етнолінгвістична територія, тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Даний політичний поділ залишився до першої світової війни.

За підрахунками академіка М. С. Грушевського, єдиний територіальний комплекс споконвічних українських земель у в даний період становив 850 тис. км2, з яких лише десята частина припадала на землі під владою Австрії.

Незважаючи на це, українці Галичини відігравали важливу роль у виборі напрямів українського національного відродження.

Хоча в результаті русифікації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII ст. на початку XIX ст. спостерігалось піднесення української культури. Про це свідчить, зокрема, розвиток вищої освіти, основним осередком якої була Києво-Могилянська академія.

Українська культура в цей період дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.