ВСТУП

             Відповідно до Конституції України права та свободи людини визначають зміст та спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції України). У контексті цього однією з головних і беззаперечних ознак правової держави є захист цивільних прав, що покладений законом на різні державні органи та громадські організації. Важлива роль у його здійсненні належить суду.

           Розгляд та вирішення судами цивільних справ складає особливий вид державної діяльності — правосуддя по цивільних справах. На здійснення цієї діяльності держава витрачає грошові кошти, що виділяються з Державного бюджету України. Так, згідно з Законом України від 27 листопада 2003 року «Про Державний бюджет України на 2004 рік» передбачено наступні витрати, що пов’язані тільки зі здійсненням правосуддя місцевими судами — 264 034,1 тис. грн., Апеляційним судом України та апеляційними судами — 151 858,5 тис. грн., Касаційним судом України — 5 169,2 тис. грн., Верховним Судом України — 43 889 тис. грн. [87] . До того ж є ще й інші витрати, котрі пов’язані, зокрема, з фінансовою підтримкою технічного забезпечення у сфері вдосконалення законодавства та з підвищенням кваліфікації суддів та працівників апарату тощо. Деяка їхня частина, у передбачених законом випадках, покладається на осіб, які беруть участь у справі.

           Вимоги підвищення ефективності повною мірою відносяться і до правових норм, що регулюють діяльність органів судової влади. Інститут судових витрат, зокрема, повинен слугувати виконанню загальних завдань економічної політики держави і сприяти досягненню власних «вузьких» цілей по запобіганню необґрунтованих звернень до суду, спонукати учасників спору виконувати обов язки добровільно і до більш повної компенсації витрат держави.

           Тим часом практика показує, що доки в нормативному регулюванні інституту судових витрат наявні окремі недоліки, що не забезпечують досягнення по