Деякі автори тлумачать грошово-кредитну політику як один із головних засобів, за допомогою якого органи влади можуть впливати на темп і напрямок загального економічного зростання.

Сама назва цієї політики як грошово-кредитної зумовлена такими факторами:

−       спрямованістю її на регулювання грошової маси (пропозиції грошей) через емісійний механізм;

−       забезпеченням регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.

Всучасних умовах з’являється ще такий фактор впливу на масу грошей як валютних механізм. Тому, можна зазначити, що назва «грошово-кредитна політика» не відображає всієї різноманітності процесів, які там відбуваються.

За межами цієї назви залишається процес впливу на пропозицію грошей через валютний ринок і курсову поведінку. Більш краще єдність регулятивного механізму, його спрямованість на підтримання пропозиції грошей на рівні, рівноцінному попиту на гроші виражає така назва як «монетарна політика». Вона досить часто застосовується в зарубіжній літературі. У межах монетарної політики можуть співіснувати всі три складові регулятивного механізму: емісійно-грошова, кредитна і валютна.

Суб'єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка відповідає за створення в країні найсприятливішого розвитку монетарних умов. Вона виконує цю місію через свої представницькі органи − центральний банк і відповідні урядові структури − міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції щодо страхування банківських депозитів тощо. Головна роль у здійсненні усього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить центральному банку [3, с. 384].

В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за розробку і реалізацію грошово-кредитної політики, є