Отже, образ жінки – дихотомічний: жінка-господиня та жінка-естетка, матеріалістка та ідеалістка («поділились просто: їй – колечко й чорну шаль. Я ж забрала час і простір, і веселий творчий шал»), християнка, дружина та єретичка, відьма, мати та “амазонка” («в руках тримаю меч свій і дитину»). [38]

Михайлина Коцюбинська в одній зі статей написала про І. Жиленко: «У поетеси свій чітко окреслений стабільний мікрокосм. Його осереддя – рідний дім, своя кімната – як фортеця, без якої не вижити в цьому розбурханому недоброму світі» [29,108].

Люблю я жить! І клопіт свій люблю.

Злочинний вечір той, що без утоми.

Я все із насолодою роблю:

Пишу поеми, і город полю,

І квітники плекаю коло дому…[11,76]

Стиль Ірини Жиленко є своєрідним запереченням основних художніх принципів шістдесятництва. Це пріоритет індивідуалістичного на противагу громадському, протиставлення приватного простору майданному, побутових щоденних клопотів та думок – міркуванням про глобальне та неминуще. Це естетика порцелянових дрібничок із серванту, це голос ліричної героїні, котра не бере на себе ролі провидця чи пророка (які, здавалося б, уже закріплені за поетами упродовж багатьох століть), а веде мову про щоденні материнські турботи (дискурс, здебільшого нарочито обмежений колом родини, міського дому та хатинки в селі – літньої оселі).[36]

Такий стиль поетеси називається герметичним. Охоронців ідеологічності «правильності» насторожувала камерність, приватність, казковість того світу, що поставав з-під пера поетеси. Герметизм був утечею до більшої свободи, навіть «ідеологією значної частини художньої інтелігенції, яка дозволяла зняти з мислення надмірний соціологізм, деполітизувати світогляд, перемагати партійно-догматичний офіціоз у моральному й духовному плані. Герметисти не розгортали дискусій, не вступали у суперечки, вони «просто»