РОЗДІЛ ІІ

БАГАТОГРАННІСТЬ ТВОРЧОСТІ ІРИНИ ЖИЛЕНКО

2.1. Особливості поетичного доробку

Ірина Жиленко писала вірші про «сервіз, естамп, бібліотеку» і «старенького буфетного гнома», про «вікно в пломеніючий сад», «червоні черепиці, оранжеві коти», про «істеричну віру в добро» і про «замовк в людині Бог», вона надзвичайно обдарована поетеса із тонким відчуттям світу, естетичним поглядом на життя, гедоністичною чуттєвістю. [28]

Ірина Жиленко – автор майже двадцяти поетичних збірок: «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу и цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останні вуличний шарманщик», «Вечірка у старій винарні», «Пори року», «Євангеліє від Ластівки: Вибрані твори», «Світло вечірнє».

У 1964 р. становлення творчості І. Жиленко оцінив Р. Корогодський. Під враженням від її віршів він пише В. Дрозду: «Поезія Ірини Жиленко національна не за крикливими освідченнями, а за внутрішньою структурою образного мислення. Музика слів, духмяність повітря, ласкавість, м’якість сонечка і рвучкі пориви злих вітрів, мінливість води, її швидкоплинність, як і часу, природи, – все це характеризує її поезію як явище національне у масштабі виміру загальних людських цінностей». [33,122]

У першій книзі віршів «Соло на сольфі» Ірина Жиленко оспівувала повсякденне мирне життя в усіх його найбуденніших проявах.

Тематичну спрямованість наступної збірки І. Жиленко «Автопортрет у

червоному» (1971 р.) також репрезентують її улюблені мотиви – любов, щастя

материнства, радість творчої праці. Особливе місце в ній належить поезіям «Україні» – як зразку громадянської лірики поетеси та «Григорію Сковороді», де робиться спроба через монологічну форму змалювати психологічний портрет українського поета- філософа.