П.Д. Пилипенко, аналізуючи правове становище фізичних осіб як роботодавців, умовно поділяє їх на дві групи:
- Фізичні особи, які можуть реалізовувати своє право найняття на роботу, однак використання праці інших осіб відбувається не для отримання доходу (громадяни - власники, які використовують найманих працівників для роботи у домашньому господарстві, для догляду за малолітніми дітьми, тяжкохворими членами сім'ї, для роботи особистими водіями тощо);
- Фізичні особи - роботодавці, вид занять яких вимагає використання найманої праці. Це право додатково передбачається відповідними нормативно-правовими актами (підприємці, приватні нотаріуси та адвокати) [26, c. 184].
Занфірова Т. А. наголошує, що запропоновану класифікацію слід розвинути, аби врахувати специфічне становище тих роботодавців, які наймають працівників для виконання робіт, пов'язаних із здійсненням ними своєї господарської чи професійної діяльності. Мова йде в даному випадку про розмежування правового статусу підприємців та інших осіб, діяльність яких пов'язана з отриманням доходів. Слід врахувати також тих осіб, які
є власниками майна і використовують його для створення юридичних осіб. Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.
Законодавець розрізняє правове становище тих, хто використовує найману працю для здійснення підприємницької діяльності, а також тих, хто використовує найману працю, пов'язану із наданням послуг (п. 1 Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, затвердженого наказом Міністерства праці і соціальної політики України від 8 червня 2001 року № 260). Здатність бути учасником трудових правовідносин у якості роботодавця для тих, хто не займається