Крім цього, ч. 1 ст. 149 ЗК встановлює цілі, для яких може бути вилучена земельна ділянка, зокрема, для «суспільних та інших потреб». Для «інших потреб» земельна ділянка може вилучатися лише за згодою користувача, а примусове вилучення допускається лише для суспільних потреб [10, c. 211]. Такий висновок випливає із положень п. «г» ст. 143 ЗК (викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб) та параграфу 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., за яким «ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах та на умовах, передбачених законом…» [1].

Згідно з тлумаченням Європейського суду з прав людини, рішення якого визнаються в Україні джерелом права на підставі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», право постійного користування земельної ділянки є майном в розумінні параграфу 1 статті 1 Першого протоколу, тому примусове вилучення земельної ділянки в суб’єкта постійного користування «не в інтересах суспільства» (тобто, не для «суспільних потреб») не допускається [9, c. 374].

Таким чином, за згодою землекористувачів земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

\