механізм залучення додаткових коштів державою або сукупність особливих фінансових правовідносин, передбачених нормативно-правовими актами, що обумовлюються політико-економічними прерогативами держави у процесі залучення нею тимчасово вільних коштів на засадах добровільності, зворотності, платності і строковості [23]. Також державний кредит                визначають як відносини вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту [17].

 Економічним змістом державного кредиту виступає акумуляція державою фінансових ресурсів на підставі принципу зворотності для фінансування державних витрат. Державний кредит дозволяє державі як позичальнику використовувати додаткові кошти для покриття бюджетного дефіциту без здійснення з цією метою грошової емісії. Державний кредит має характерні риси: по-перше, у якості одного із суб’єктів кредитних правовідносин обов’язково виступає держава, поза залежністю від сфери розміщення своїх боргових зобов’язань (зовнішня або внутрішня), по-друге, такий спосіб залучення коштів здійснюється на принципах зворотності, терміновості, платності, забезпеченості і цільового характеру використання [16].

 Принцип зворотності, терміновості і платності передбачає обов’язок позичальника повернути в точно встановлений термін суму основного боргу і виплатити відсотки у встановленій сумі за користування кредитом.

Принцип забезпеченості передбачає наявність у кредитора права захисту своїх інтересів, недопущення збитків через неплатоспроможність позичальника.

Принцип цільового характеру використання знаходить своє вираження у певному об’єкті кредитування – покриття дефіциту державного бюджету.

Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції: розподільчу, регулюючу, контрольну [23].

 Через розподільну функцію державного кредиту здійснюється формування централізованих грошових фондів держави та їх використання на принципах терміновості, платності і зворотності. Виступаючи як позичальник, держава забезпечує додаткові ресурси для фінансування своїх витрат.