для іноземців, з метою розширення можливостей взаємних контактів людей з різних держав у професійній, науковій, культурній, особистій та інших сферах. Стаття 13 Загальної декларації прав людини встановлює:

1. Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах кожної держави.

2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну [7].

Ці положення були однією з підстав утримання СРСР від голосування в 1948 р. по резолюції Генеральної Асамблеї ООН про ухвалення Загальної декларації прав людини. Оскільки один із символів тоталітарних режимів - це "залізна завіса", тобто гранично жорстке обмеження з надуманих приводів контактів представників СССР із зовнішнім світом. Демократичні держави зацікавлені як з політичної, так і з економічної позиції, в послідовному і неухильному виконанні ст. 13 Загальної декларації прав людини.

Опинившись на території іншої держави, іноземець потрапляє ніби у сферу подвійного правового регулювання. З одного боку, він як громадянин своєї держави повинен виконувати закони цієї держави, а з іншого - підкорятися законодавству держави перебування. Ситуація може ускладнитися, якщо закони двох держав, обов'язкові для виконання іноземцем, суперечать один одному. У такому разі має місце конкуруюча юрисдикція держав. Щоб уникнути подібних правових курйозів, у сучасному міжнародному праві спостерігається стійка тенденція поширювати права людини, зафіксовані в найважливіших міжнародних актах, на іноземців і осіб без громадянства. На практиці така тенденція проявляється в тому, що багато держав, у тому числі Україна, надають іноземцям національний режим.

Іноземець, перебуваючи на території будь-якої держави, має права, що надаються йому на основі норм внутрішньодержавного і міжнародного права. Водночас іноземець повинен виконувати і певні обов'язки, головний з яких полягає в дотриманні конституції і законодавства держави перебування. За невиконання обов'язків іноземець може притягуватися до цивільної,