Конституція 1996 року визначає Україну як республіку, відповідно, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визнається народ, а органи публічної влади отримують лише делеговані повноваження щодо задоволення інтересів народу.

На практиці представницька функція Верховної Ради проявляється у вирішенні найважливіших державних питань, що становлять інтерес для всього Українського суспільства, таких як: внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції (п. 1); визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики (п. 5); затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля (п. 6); оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України (п. 9); схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України (п. 23); встановлення державних символів (п. 24); затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні (п. 31). Всі вони містяться у відповідних пунктах ст. 85 Конституції України [1].

Проявом представницького характеру Верховної Ради є і те, що саме на її засіданні складають Президент України, судді Конституційного Суду України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, члени Кабінету Міністрів України, Центральної виборчої комісії та Вищої ради юстиції. Так, зокрема, члени Центральної виборчої комісії, вступаючи на посаду, присягають на вірність Українському народові (ч.1 ст.8 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»)