Перша світова війна стала причиною прийняття двох важливих законодавчих актів – „Про затвердження Тимчасового положення про військову цензуру» (Указ від 10 липня 1914 року) і „Переліку відомостей і зображень, що стосуються зовнішньої безпеки Росії і її військово – морської та сухопутної

оборони, оголошення і поширення яких у пресі, промовах або доповідях, які проголошуються на публічних зібраннях, забороняється на підставі статті 1 розділу 2 Закону від 5 липня 1912 року і статті 5 Найвищого указу урядуючому Сенату від 20 липня 1914 року» [9].

Основною задачею військової цензури був контроль над друкованою продукцією, що видавалась у воєнний час, і перегляд кореспонденції з метою припинення розголошення державної таємниці.

Створення власних органів, які б захищали українські державні утворення від витоку секретної інформації та від розвідувально-підривної діяльності спецслужб ворога почалося і за часів національних змагань 1917 – 1920 рр. (Крайовий Комітет оборони нового ладу – за часів Центральної Ради; “Політичне бюро по справах контррозвідки» – в період Гетьманату; „Державний Інспекторат у військових частинах та інституціях Української Народної Республіки» та Політичний департамент міністерства внутрішніх справ УНР за Директорії). Проте нетривале існування цих утворень, стан війни не дали змоги налагодити ефективну систему захисту секретної інформації та нормальне існування окремих її інститутів [11, 12].

Необхідність збереження секретної інформації постала також і перед більшовиками. Новою владою було видано низку нормативних актів, що встановлювали відповідальність за вчинення контрреволюційних діянь, до яких відносилось і “розголошення секретних відомостей і документів»

(“Положення про революційні трибунали» від 20 листопада 1919 року) [13].

Необхідно було створити органи або окремі структурні одиниці в їхньому складі, які могли б ефективно протидіяти шпигунській діяльності у