РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ, ЙОГО НАБУТТЯ ТА ПРИПИНЕННЯ

1.1. Поняття права власності його, набуття та припинення

Право власності в об'єктивному сенсі - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, котре належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному сенсі.

Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема, ЦК на розвиток положень Конституції закріплює принцип непорушності права власності [1; ст. 13], вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом [2; ст. 321].

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків [2; ч.2ст. 35].

Право власності в суб'єктивному сенсі - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб [2; ст. 316].

Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному сенсі визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.

Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення суть власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами [9; c.49].

Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1) це складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном [2; ст. 317];