1. Соціальний захист населення, його принципи

Соціальний захист – це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення життя, здоров’я та добробуту населення за конкретних економічних умов.

   Метою соціального захисту є, по-перше, забезпечення рівня життя непрацездатних громадян не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого державою,  по-друге – попередження соціальної напруженості, яка може виникнути в суспільстві внаслідок майнової, расової, культурної, релігійної та соціальної нерівності. Іншими словами, соціальний захист виступає амортизатором соціально-економічних і політичних ризиків.

Таким чином, доки будуть бідні та існуватиме нерівність, доти функціонуватиме система соціального захисту.

Існують дві основні функції соціального захисту:

- пом’якшувати наслідки бідності (реабілітаційна функція пасивного характеру);

- запобігати бідності (превентивна функція активного характеру)    через захист доходу на випадок втрати працездатності, тобто через соціальне страхування.

Виділяють три основні складові соціального захисту: соціальне забезпечення, соціальна допомога і соціальне страхування. 

Соціальне забезпечення – це надання певним категоріям громадян соціальних виплат за рахунок коштів бюджетів,  залежить воно від економічної політики уряду та стану державного бюджету,  вперше поняття “соціальне забезпечення” було застосовано в законодавстві США у 1935р., а вже потім взяте на озброєння МОП.

В Середньовіччі соціальним забезпеченням немічних, хворих і старих займались члени сім'ї, а також корпорація, до якої належав індивід (церква, цех, селянська громада, чернечий орден тощо). З бурхливим розвитком промисловості у другій пол. 19 ст. соціальне забезпечення (соц. політика) переходить поступово до рук держави, яка заходами соціального законодавства втручається в економічні відносини й вимагає соціальної охорони робітників і службовців на випадок хвороби, інвалідності, на старість тощо.