5. Повторення дій починаючи з п. 3.
Розглянемо докладніше кожний з етапів алгоритму.
1. Визначення першого опорного плану починають із запису задачі лінійного програмування в канонічній формі, тобто у вигляді обмежень-рівнянь з невід’ємними правими частинами. Якщо в умові задачі присутні обмеження-нерівності, то перетворення їх на рівняння виконується за допомогою додаткових змінних, які вводяться до лівої частини обмежень типу « ≥ » зі знаком « + », а до обмежень типу « » — зі знаком « – ». У цільовій функції задачі додаткові змінні мають коефіцієнт нуль.
Після зведення задачі до канонічного вигляду її записують у векторній формі. За означенням опорного плану задачі лінійного програмування його утворюють т одиничних лінійно незалежних векторів, які становлять базис т-вимірного простору (де т — кількість обмежень у задачі лінійного програмування).
На цьому етапі розв’язування задачі можливі такі випадки:
- після запису задачі у векторній формі в системі обмежень є необхідна кількість одиничних векторів. Тоді початковий опорний план визначається безпосередньо без додаткових дій;
- у системі обмежень немає необхідної кількості одиничних незалежних векторів. Тоді для побудови першого опорного плану застосовують метод штучного базису. Ідея його полягає в тому, що відсутні одиничні вектори можна дістати, увівши до відповідних обмежень деякі змінні з коефіцієнтом +1, які називаються штучними. У цільовій функції задачі лінійного програмування штучні змінні мають коефіцієнт +М (для задачі на min) або –М (для задачі на max), де М — досить велике додатне число.
Визначені одиничні лінійно незалежні вектори утворюють базис, і змінні задачі, що відповідають їм, називають базисними, а всі інші змінні — вільними. Їх прирівнюють до нуля та з кожного обмеження задачі