У праці Дж. Кліра аналізується визначення, запропоноване Б. Гейнсом. Система є все, що ми хочемо розглядати як систему. Поняттю “система” відводиться верхня щаблина в ієрархії понять. Зазначається, що слабкість та в той же час головна перевага цього поняття в тому, що його ніяк не можна додатково охарактеризувати. Це визначення підкреслює дуже важливі якості системи, але все ж таки не вирішує проблему співвідношення понять множини та системи [9] .

У праці Р. Акоффа система розглядається як ціле, що визначається однією чи кількома функціями, де під функцією розуміється роль, призначення, «місія» системи. За Р. Акоффом, “система складається з двох чи більше суттєвих частин, тобто частин, без яких вона не може виконувати свої функції. Іншими словами, система є цілим, яке не можна розділити на незалежні частини” [1, с. 40].

Разом із цією різноманітністю трактувань системи продовжують виділяти два підходи. З точки зору першого – онтологічного, системність інтерпретується як фундаментальна властивість об’єктів пізнання. Тоді завданням системного дослідження стає вивчення специфічно системних властивостей об’єкта: виокремлення в ньому елементів, зв’зків та структур, залежностей між зв’язками та ін. При цьому елементи, зв’язки, структури та залежності трактуються як «натуральні», належні «природі» самих об’єктів і в цьому сенсі об’єктивні. 

Інший підхід  - епістемологічний, полягає в тому, що система розглядається як епістемологічний конструкт, що не має натуральної природи та як такий, що визначає специфічний засіб організації знання та мислення. Тоді системність визначається не якостями самих об’єктів, але цілеспрямованістю діяльності та організацією мислення [20, с. 915 – 916].

Сучасні українські науковці вважають, що в політології використання системного підходу відзначилося створенням теорії політичних систем, важливий внесок у створення якої зробили американські політологи. Серед них можна насамперед назвати таких, як: Д. Істон, Г. Алмонд (системний аналіз).