Класифікація злочинців допомагає дослідити їх відмінності, що дуже часто пов'язані із вчинюваними ними злочинами. Тому класифікаційний поділ злочинців та основні відмінності виділених у такий спосіб їх груп доцільніше розглядати разом із кримінологічною інформацією щодо окремих видів (категорій) злочинів та осіб, які їх вчиняють.

Доцільно більш предметно та конструктивно розглянути типологію особи злочинця, взявши до уваги попередні методологічні положення щодо типологізації, відображення нею відмінностей у типовому та її особливе місце серед диференціацій, що іменуються класифікацією.

Слід відмітити, що проблема типології злочинців з'явилася у кримінології дуже давно, очевидно з тих пір, коли виникла потреба розмежувати їх за домінуванням чинників, що детермінують вчинення злочинів, обумовлюють їх тяжкість, повторюваність, суспільну шкоду, а звідси й – за заходами соціального захисту, які слід застосовувати до злочинців. Ці питання постали задовго до того, як у філософії та соціології (стосовно соціальних об'єктів пізнання) отримали розроблення та визначення категорії типового, типу, типологізації. Та й після цього знадобився певний час, щоб згадані категорії у їх філософському визначенні стали надбанням кримінологів. Здається для деяких з останніх потреба у цьому залишається актуальною і до сьогодні, про що свідчить вільне (насамперед від філософських методологічних настанов) поводження з термінами "тип", "типологія" та похідними від них.

Методологічно обґрунтований підхід у кримінології радянського періоду до зазначених категорій фактично почався з публікації у 1974 р. монографії К.Є. Ігошева "Типология личности преступника и мотивация преступного поведения" [16]. Розгляд типологічного підходу у філософсько-методологічному контексті саме цим автором очевидно був пов'язаний з тим, що його базовою освітою та першою науковою спеціальністю (за кандидатською дисертацією) була філософія. Вже за 10 років автори фундаментального "Курса советской криминологии" констатували традицію, згідно з якою в основу кримінологічної типології особи закладалися три групи ознак, що відображують: а) ступінь криміногенного викривлення особистісних характеристик; б) характер такого викривлення; в) соціальну генезу становлення особи на злочинному шляху [26, 294]. Тут же робився висновок щодо практичної неможливості створення певної "універсальної" типології, придатної на всі випадки життя, що обумовлювалося "крайньою різноманітністю можливих типологічних ознак та їх сполучень, а також неоднаковою значущістю цих ознак та сполучень для вирішення різних кримінологічних завдань" [26, 294]. Останнє пояснення щодо крайньої різноманітності та неоднакової значущості у кримінологічному відношенні типологічних ознак та їх сполучень наводило на думку, що автори цього твердження ще не повною мірою усвідомили філософсько-методологічну визначеність "типового", обмеженість його розуміння лише типовими ознаками, які на відміну від підстав класифікації не є такими вкрай різноманітними (відображення сутності) та у цьому відношенні досить сталі, у тому числі за їх вживання у кримінології [12, 268].