Вступ

Жодною країною сучасного світу, за винятком декількох невеликих держав (наприклад, держава-місто Ватикан), неможливо управляти тільки з центру.

Практика розвитку місцевого управління протягом багатьох століть у цілому підтвердила наявність об’єктивних потреб у ньому з боку суспільства. Обґрунтовуючи необхідність існування органів місцевої влади, французький учений і політичний діяч ХІХ ст. Ал. де Токвіль писав: «Центральна влада, якою б освіченою та досвідченою вона не була, не в змозі одна охопити всі подробиці життя великого народу. Вона не може цього зробити тому, що таке завдання перевищує всі межі людських можливостей. Коли така влада намагається тільки лише своїми силами створити і привести в дію незліченну багатоманітність різних суспільних механізмів, вона повинна або задовольнитися неповними результатами, або її зусилля будуть просто даремними». Централізація надає зовнішню впорядкованість справам суспільства і забезпечує можливість досягнути деякої одноманітності проявів людської активності. Коли ж «виникає необхідність привести у рух глибинні сили суспільства або ж різко прискорити його розвиток, централізована влада негайно втрачає свою силу».

Тому, у місцевих територіальних одиницях може здійснюватися як місцеве управління, так і місцеве самоврядування, які є неодмінним атрибутом будь-якого сучасного демократичного суспільства. Існує велика кількість різноманітних моделей і типів організації місцевого управління та самоврядування. Відмінності в побудові систем залежать від багатьох факторів: політичного режиму, домінуючої в країні ідеї організації влади і управління на місцях, державного устрою і адміністративно-територіального поділу держави, національних традицій та ін..