Другий Комерційний кодекс Італії (1882 р.) уперше проголосив, що основним принципом бухгалтерського обліку в цій країні є пряме й правдиве відбиття фінансового стану й результатів діяльності компанії. У третьому Комерційному кодексі (1942 р.) бухгалтерському обліку було приділено набагато більше уваги, чим у двох попереднім. У ньому було декларовано, що основне призначення обліку й звітності - давати користувачеві ясну й точну картину стану компанії. Третій Кодекс уперше містив вимоги до подання даних і оцінці статей звітності. Був установлений мінімальний обсяг відомостей, які повинні бути представлені в бухгалтерському балансі. Однак ніяких вимог і обмежень щодо обсягу й утримування звіту про прибутки й збитки ще не було.

В основу оцінки необоротних активів був покладений принцип собівартості, а для оборотних активів була передбачена оцінка по мінімальній із двох цін: придбання й реалізації.

Відступу від офіційних правил обліку були можливі, якщо того вимагав особливий характер активів або самої компанії.

Після введення цього Кодексу в Італії було прийнято кілька законів, що стосуються переоцінок майна. Вони проводилися в 1952, 1975, 1983, 1990 і 1991 р.

В 1974 р. у ході реформи, що стосується регулювання діяльності публічних компаній, був уведений ряд документів, у яких основною метою складання фінансових звітів проголошувалося подання об'єктивної інформації про компанію. Тоді ж були визначені формати основних бухгалтерських документів, обов'язковою частиною звітності стала доповідь ради директорів компанії, а право нагляду за процесом їхнього подання було передано Національної комісії з компаній і бірж. За минулу чверть століття влада й вплив цієї організації постійно зростали.