США [7, с. 27].

При аналогічному підході до вибору критеріїв інакше визначає типи моделей ринку праці Е. М. Лібанова. Вона зазначає, що, абстрагувавшись від випадковостей, можна виокремити три найпоширеніші моделі: патерналістську (Японія), ліберальну (США, Канада, Австралія) та соціал-демократичну (Швеція) [19, с. 322 ].

Колектив авторів під керівництвом А. І. Рофе зовнішній та внутрішній ринки праці називають не моделями, а типами. За їхнім трактуванням, виділення моделей виникає, по-перше, в процесі аналізу попиту та пропозиції на ринку праці (моделі чисто конкурентного, монопсонічного ринків праці та ринків праці за участі на них профспілок і двосторонньої монополії); по-друге, під час розгляду особливостей політики зайнятості, яка проводиться в різних країнах (японська, шведська моделі та модель США) [17, с. 56 ]. До речі, цікаво, що саме ці автори є прибічниками звуженої точки зору щодо ринку праці, заявляючи, що ринок праці, як і всякий ринок, належить до сфери обігу, а отже, на їхню думку, на ринку праці залишаються лише ті групи працездатних людей, які не мають роботи і шукають її та які мають роботу, але через незадоволеність нею або через ризик втратити її підшукують іншу [17, с. 55]. Тобто ці автори, фактично заперечуючи участь на ринку праці осіб, які зайняті найманою працею, водночас виокремлюють таку його модель, як внутрішній ринок праці, де зайнята саме ця категорія працівників.

Узагальнюючи погляди різних авторів, мусимо зауважити, що більшість з них називають дві моделі — американську та японську, а решту розглядають як різновиди цих двох.

Для американської моделі ринку праці характерним є те, що регулювання виробничих відносин базується на жорсткій класифікації робіт, чітких межах змісту кожної роботи, для того щоб зберегти професійну мобільність кадрів. При цьому сама класифікація робіт будується на основі наскрізних професій і категоріювання робіт, яким відповідають ці професії. Особливою є також політика зайнятості на підприємствах. Так, у разі скорочення обсягів виробництва фірми віддають перевагу звільненню працівників, а не скороченню кількості відпрацьованих людино-годин або переміщенню працівників у межах підприємства, як це практикується в моделі внутрішнього ринку праці.