Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління з питань цінової політики ма­ють право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (ву­гілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рента­бельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торгове­льних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару тощо.

Відомчі орга­ни певну роботу в галузі ціноутворення проводять, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерст­вом економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку - тарифи на основні послуги зв'язку, Націо­нальна комісія з питань регулювання енергетики - тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових по­треб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають держав­ному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про від­повідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компен­сації збитків держава часто супроводжує обмеження цін на­данням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках.