Японські економісти вважають, що їхня економіка завжди розвивалася і розвивається за активного втручання держави, яка не лише створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі сторони господарського життя, зосереджує увагу на розв'язанні головних завдань. Досягається це за рахунок планування економічного розвитку. В Японії, як згодом і в Південній Кореї, державні плани-прогнози були директивними і часто доводилися і до підприємств, і до їхніх цехів. Очевидно, що в умовах приватної власності виконання таких планів можливе тільки в тому разі, коли діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказівок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою економічних важелів — введення податку, зміни ставки кредитів, встановлення пільг та субсидій тощо.

Економічне зростання передбачає наявність джерел інвестицій. Для Японії це були переважно внутрішні джерела.

Швидкі темпи розвитку економіки передбачають також високі темпи збільшення грошей в обігу. Їх можна забезпечити інтенсивним збільшенням золотовалютних ресурсів. Державна політика проводилася не за допомогою бюджетного фінансування, а за допомогою розумної національної кредитної політики.

Японія закуповувала за кордоном здебільшого ліцензії і патенти (тобто товари), а на їхній основі сама організовувала виробництво. Тому різниця між вкладами та інвестиціями покривалася ще й банківськими кредитами, які, отже породжували гроші для зростання. Держава дотримувалася жорсткої політики контролю за доходами (зокрема, за заробітною платою), які мали зростати повільніше від продуктивності праці, і в галузі оптових цін, оскільки промисловість реагувала переважно на них.