. На жаль, українські резиденти поки що суттєво поступаються своїм закордонним партнерам у вмінні використовувати широкий платіжний інструментарій. Це є однією з причин втрат у зовнішньоекономічній діяльності, яких зазнають вітчизняні її суб'єкти.
Перш ніж характеризувати категорію "міжнародні розрахунки", визначимо їх місце у системі вищого рівня. З аналізу Господарського кодексу України (ст. 33-34) випливає, що міжнародні розрахунки (міжнародні розрахункові операції) є складовою фінансової діяльності суб'єктів господарювання. А фінанси останніх, у свою чергу, є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку.
У науковій літературі, присвяченій проблематиці платежів, немає термінологічної єдності щодо позначення базових характеристик, які використовуються на практиці для ідентифікації платіжних умов у зовнішньоекономічних контрактах. Зокрема, наявні різночитання щодо змісту таких характеристик, як умови платежу, методи платежу, засоби платежу. Іноді ці характеристики вживаються як тотожні. Немає єдності у застосуванні цих термінів і у нормативних актах. Так, у Законі України "Про платіжні системи і переведення грошей в Україні" до форм розрахунків віднесено акредитивну, вексельну, інкасову, переказ, акредитив/інкасо, акредитив/переказ, інкасо/переказ, акредитив/інкасо/переказ та ін.
В одній із перших фундаментальних робіт із зовнішньоекономічної діяльності в умовах ринкових відносин поняття "умови платежу" досліджується у межах такої структури: спосіб платежу, засоби платежу і форма платежу. Таким чином, поняття "спосіб", "засоби" і "форма" платежу розглядаються як синонімічні категорії "умови платежу". Ще вдалішою є класифікація, запропонована Ю