стали нарощувати державні витрати на розвиток цієї сфери. В Норвегії цей показник складає 6,1% ВВП, у Швеції – 6,3, Ісландії – 6,1, Бельгії – 6, Португалії – 5,8, Фінляндії – 5,7, Польщі – 5,6, Швейцарії – 5,4, Кореї – 4,8, Туреччині – 3,5%. Витрати на освіту в Україні в десятки разів нижчі, ніж у розвинутих країнах світу, і поступаються новим індустріальним країнам.

5. Створення засад для розвитку науково-технічної діяльності підприємств, що сприяють активізації інноваційної діяльності, установленню зв’язків між науково-дослідною сферою і виробництвом. Але розвиток структур венчурного капіталу так і не знайшов законодавчої підтримки в Україні, хоч світовий досвід показує, що це найефективніша форма комерціалізації нововведень.

6. Створення інноваційних структур, які сприятимуть упровадженню нових технологій у виробництво. Реалізація й удосконалення національної інноваційної системи в країнах – світових лідерах є найважливішим державним завданням і невід’ємною складовою державної інноваційної політики.

Світова практика напрацювала численні механізми створення і функціонування виробничо-фінансових формувань, серед яких:

- бізнес-інкубатори – структури, що надають допомогу новим компаніям на етапі їх організації та становлення, їх діяльність спрямована на стимулювання розвитку місцевої і регіональної економіки та створенні робочих місць;

- наукові, дослідні, технологічні парки створюють умови, які б дозволяли підприємствам у більш стислі терміни і з меншими витратами проходити всі стадії циклу просування наукових знань у матеріальну сферу, сприяння трансферу технологій; у технопарках поєднуються інтереси розробників і споживачів наукових досягнень;

- промислові парки створюються для забезпечення динамічного підходу до вирішення проблем регіонального економічного розвитку з урахуванням інтересів місцевих органів влади і стратегій розвитку регіону;