Таким чином, з одного боку, наголошується на значенні врахування тієї обставини, що сутністю інтелектуальної власності є те, що вона стосується інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, - не менш наполегливо вказується на значення легітимаційного моменту: результати творчої діяльності стають об'єктом правового регулювання лише тому, що такими їх визнає закон. Тобто хоча кожна інтелектуальна діяльність за своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої діяльності стає об'єктом права інтелектуальної власності. Об'єктом останнього визнається лише такий результат творчої діяльності, який відповідає вимогам закону Наприклад, вирішення технічного завдання є результатом творчого пошуку, але може не відповідати умовам патентоспроможності і, отже, не буде об'єктом права інтелектуальної власності. Отже, інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті результати інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону.

З урахуванням зазначеного, найпростіше визначити це поняття так: інтелектуальна власність - це власність (тобто ставлення як до своїх власних) на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до закону надається правова охорона.

Щодо поділу інтелектуальної власності на види існують деякі розбіжності. Так, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати інтелектуальної діяльності поділяють на дві основні групи:

- літературно-художня власність (до неї відносять твори літератури і мистецтва, а також суміжних сфер);

- промислова власність (охоплює усі результати творчості у галузі техніки).

Інший підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для країн СНД. Він полягає у тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на три групи: 1. об'єкти літературно-художньої власності; 2. об'єкти промислової власності; 3. засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг.