- національна валюта повинна бути визначена в контракті як валюта платежу,

- проводиться контроль 90-денного строку надходження виручки для резидентів-експортерів чи надходження товару для резидентів-імпортерів та обов’язковий контроль банками відповідних контрактів і документів про надходження товарів та надання послуг,

- з ЛОРО-рахунку дозволена купівля іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України у випадку надання документів, безспірно підтверджуючих одержання нерезидентом на ЛОРО-рахунок коштів у валюті України внаслідок експорту в Україну товарів (послуг),

- можлива купівля валюти на кошти, отримані як відсотки по депозиту чи по залишку на цьому рахунку,

- органам валютного контролю та комерційним банкам дозволено вимагати від резидентів, власників рахунків у гривнях будь-які документи та інформацію, що підтверджують законність здійснення платежів через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів, а також їх відповідність до діючого законодавства України і нормативних актів НБУ.

До ЛОРО-системи українське законодавство довгий час відносилося як до чисто розрахункової. Використання її для “перекачування” капіталів, гри на курсах валют спочатку серйозно не сприймалося з причини обмеженої конвертованості розрахункової одиниці (на той час – купоно-карбованця). Це завжди ставило ЛОРО-ринок на другу за значущістю позицію, у зв’язку з чим цей ринок завжди мав одну перевагу – більш ліберальні нормативні умови (що збереглися навіть після загального ускладнення роботи валютного ринку України восени 1998 року).

Завжди існував “подвійний” підхід до ЛОРО-рахунків: держава намагалася використовувати ЛОРО-рахунки для підтримання конвертованості національної валюти на міжнародному ринку, громадяни цієї ж держави з самого початку використовували ці рахунки як інструмент, за допомогою якого можна отримувати користь з ліберального законодавства інших країн [8,с.15].