Аналізуючи поняття судової практики, доцільно звернутися до позиції В. Кудрявцева, який зазначає, що: «Судова практика – вся діяльність судів з вирішення конкретних справ, що включає рішення правильні й неправильні, залишені в силі та скасовані чи змінені… При іншому розумінні юридичної практики, коли вона зводиться до правильних, до того ж узагальнених правоположень, ми вільно чи невільно позбавляємо науку можливостей для об’єктивного аналізу всієї реальної діяльності юридичних органів, включаючи їхні помилки й недоліки, необґрунтовано обмежуємо предмет її досліджень» [8, c. 73].
Цікавою з цього приводу є наукова позиція С. Братусь і А. Венгеров, які підкреслюють, що поняття «судова практика» включає одночасно динамічний (відповідна діяльність суду) і статичний (результат цієї діяльності) елементи. У той же час, позицію цих авторів необхідно уточнити, адже вони до судової практики відносили не будь-яку діяльність суду із здійснення правосуддя та відповідні результати такої діяльності, а лише той вид судової діяльності «щодо застосування правових норм, який пов’язаний з напрацюванням правоположень на основі розкриття смислу та змісту норм, які застосовуються, а в необхідних випадках їх конкретизації та деталізації», а також специфічний результат цієї діяльності (самі «правоположення»).
Виходячи з цього, використовувати в науковому обігу твердження «судова практика – джерело права» можна лише суто умовно у спеціальному, вузькому значенні, маючи на увазі тільки певну частину результатів судової діяльності [12, c. 494].
Потрібно зазначити, що співвідносити із поняттям «джерело права» у формально-юридичному смислі можна лише «судову практику» в статичному аспекті, тобто розуміючи під нею певний результат законної діяльності органів судової влади, який знаходить своє зовнішнє вираження у формі актів органів судової влади (рішень, вироків, постанов, ухвал, що були прийняті у визначеному законом порядку й набрали чинність), адже будь-яке формально-юридичне джерело права набуває цього статусу лише в результаті