На відміну від прецедента як джерела права прецедентна практика не веде до створення нової юридичної норми, а пов’язана з роз’ясненням вже існуючої норми права, з виробленням безперечного, усталеного положення про застосування норми права з аналогічних справ. У постановах і ухвалах вищих судових органів по таких справах існують своєрідні типові рішення, зразок рішення «через приклад». Тому вони певною мірою здобувають нормативне значення.

Отже, тут правоположення об’єктивуються вже реально. Тим більш, що в деяких випадках у самому змісті постанов і ухвал вищих судових органів формуються загальні нормативні судження, що роз’яснюють закон.

Керівна практика – досвід застосування законодавства, що утримується в особливих актах центральних судових та інших юрисдикційних органів, якому надано керівне значення. Тут досвід застосування законодавства не пов’язаний безпосередньо з рішенням юридичних справ. Правоположення, що створюють цю вторинну практику, виступають у вигляді конкретизованих, формально-визначених приписів і тому найбільш повно розкривають свій інтелектуально вольовий зміст, наближаються до нормативних предписань правотворчості, до норм права. Більш того, за своєю суттю такі приписи часом конкретизують закон у найважливіших деталях, внаслідок чого стають положеннями, «гідними» мати статус юридичних норм [16, с. 263-265].

Погоджуючись з викладеною вище класифікацією, відзначимо, що як в теорії права, так і в цивільному процесуальному праві використовуються й інші види класифікації. На наш погляд, вдалим є поділ судової практики залежно від юридичного значення судових актів, покладених в основу судової практики. За таким критерієм розрізняють судову практику правозастосовну, інтерпретаційну та правотворчу.

Правозастосовна практика формується на основі правозастосовної діяльності судів за результатами розгляду юридичних справ, з оформленням індивідуального припису у вигляді судового рішення. Так, В. В. Джура дає