в цілому відтворюють одну з найцікавіших епох в історії французької літератури. Статті про Бальзака, Стендаля, Гюго  розкривають реалістичну концепцію Золя і характеризують його як видатного критика і публіциста, який вніс нові, наукові основи в оцінку літературних творів. Через призму статтей можна побачити справжнє моральне обличчя Золя. Його позиція пронизана відвертими судженнями, рішучістю та щирістю. І завдяки цьому, Золя бачить, що на насправді хоче сказати автор. За допомогою критики, Еміль прагне оцінити миститецтво. Саме ці аспекти літературно-критичних робіт письменника роблять їх видатними.

У 60-х р. р.,  Золя співпрацював з республіканською пресою, в газетах «Клош» («Дзвін») , «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна») , там він друкував сатиричні нариси, де засуджував  Другу імперію Луї-Бонапарта. «... Досвід документальної публіцистики тих років, у Золя завжди белетризований, образний, емоційний, суб'єктивно забарвлений, який чимало дав для стилю майбутнього прославленого письменника» [2].

Після багатообіцяючого початку Золя трохи знітився. Переставши регулярно отримувати платню в «Події», він був змушений шукати підробіток, де доведеться, писати то в одну, то в іншу газету.  В «Rappel» («Заклик»), «Salut public» («Суспільне благо»). Потім, коли і ці джерела стали вичерпуватися, погодився написати для «Messager de Provence» («Провансальського вісника») роман з продовженням, в основу якого повинні були лягти недавні кримінальні процеси. Йому надали документи, залишалося лише прикрасити їх за своїм смаком. Еміль завзято взявся за справу, зберігаючи голову холодною, а перо - жвавим, складати «Марсельські таємниці, сучасний історичний роман». Він ані трохи не соромився того, що заради грошей взявся за таку роботу, оскільки дотримувався думки, що для письменника принизливим ​​може бути лише неробство. «Марсельські таємниці», заплутаний роман з продовженням, друкувався в «Провансальська віснику» починаючи з другого  березня     1867 р. Незважаючи на протести окремих