Дискретно-інкрементальна модель. Ця схема прийняття рішень була запропонована ще одним американським вченим, спеціалістом з політичної теорії Чарльзом Ліндбломом. Він прийшов до висновку, що більшість рішень приймаються невеликими частками в ході розгортання проблеми, та кожне з них мало пов’язане з попереднім.
До певної міри, дискретно-інкрементальна модель - це коли кажуть “ми перейдемо цей міст лише тоді, коли до нього дістанемося”. Можна рекомендувати цю методику найперше людям практичним. Бо ж навіщо витрачати стільки часу та енергії, проробляючи рішення, які невідомо, чи доведеться приймати?
Цей підхід повністю протилежний до попередньої раціонально-дедуктивної моделі, яка передбачає повне окреслення та розуміння проблеми, а також збір відповідної інформації для розробки різноманітних варіантів та їх раціональної оцінки перед вибором найбільш вдалої програми дій.
Ліндблом переконаний, що дискретний інкременталізм - це набагато чутливіший спосіб прийняття рішень. Трапляється так через те, що людська здатність опрацьовувати інформацію має свої межі, та навіть якби знати наперед, які саме дані стануть потрібними, повної поінформованості однаково досягти не вдається.
Зрештою, Ліндблом просто усвідомлював, що має справу з живими людьми. Він добре розумів, що краще оперувати тим, що є насправді, а не вигадувати світ досконалого знання.
Щойно розглянута схема прийняття рішень має ще одну перевагу.
Відкрито вказуючи на те, що кожне наступне рішення не залежить від попереднього, вона звільняє управлінців від тягара попередніх помилок.
Редукціонізм - це не просто модель, а, скоріше, науковий рух, що суттєво вплинув на способи, до яких ми вдаємося, вирішуючи ті чи інші проблеми. Цей підхід ґрунтується на переконанні, що проблему можна звести до найменшого її компонента і, зрозумівши його, віднайти логіку у всій цілісності.
Зокрема, науковці тривалий час вірили, що якби зрозуміти, як працює найдрібніша часточка всесвіту, то це дасть змогу відкрити всі його таємниці. Проблема, яка переслідувала їх, зводилась до того, що кожного разу, коли вони думали, що знайшли найменшу часточку матерії, з’являлася ще менша. Свого часу вважали, що найменшим є атом. Тепер уже ніхто нічого не знає.
Складається враження, що ми так само не маємо надії зрозуміти найменшу часточку всесвіту, як і охопити його цілком. Внаслідок цього, основи редукціоністської моделі останнім часом захиталися. Втім, сліди цієї теорії зустрічаються мало не у всіх книжках з управління, що з’явилися в цьому сторіччі.
Науковий менеджмент – тейлоризм. Застосування редукціоністської теорії в управлінні найкраще показав у своїй роботі Фредерік Вінслав Тейлор. І хоча зараз його ідеї не в пошані, проте вони допомагають багатьом працівникам, від яких сьогодні залежить прийняття рішень.
Тейлор був інженером-виробничником і розвинув свою теорію “наукового менеджменту” на зламі століть. Він уславився своїми часовими експериментами на заводах де працював головним інженером: за допомогою секундоміра складна робота розбивалася на простіші операції, завдяки чому підвищувалась її ефективність. Науковий менеджмент Тейлора полягає в по-хвилинному розподілі індивідуальних завдань працівників. Прорахувавши кожен окремий момент і кожну окрему операцію, необхідні для виконання певного завдання, Тейлор вірив, що йому вдасться визначити оптимальний час його закінчення. Озброєний цією інформацією, керівник міг оцінити, як добре працівник справляється зі своєю роботою.
Щоправда, Тейлор розглядає керівні кадри як фактор обмеження можливості для прийняття рішень всередині організації. Фактично, він бачить робітників не більше, ніж компонентами машини, що нею керують згори.
Сьогодні, на щастя, працюючих вже не вважають бездушними шестернями та коліщатами. Головна зміна останніх років полягає у тому, що додана вартість, котру утворює освічений робітник, виробляється не машиною, а застосуванням його знань.