оплату фактичного обсягу виконаних робіт, то збільшення цього обсягу в півтора - два рази порівняно з раніше запланованим значно ускладнить майбутні відповідні переговори щодо відшкодування вартості збільшених робіт.

Прийнятний аудиторський ризик встановлюється, як правило, для всього аудиту в цілому і зберігається стосовно всіх сегментів балансу. Для усіх сегментів аудитори приймають однаковий рівень прийнятного аудиторського ризику, оскільки його чинники пов’язані з проведенням аудиторської перевірки в цілому. Так, рівень довіри до фінансової звітності зі сторони користувачів, які приймають рішення на її основі, стосується всієї фінансової звітності, а не одного чи двох рахунків.

Але трапляються випадки, коли доцільніше для окремих сегментів встановити більш низький рівень прийнятного аудиторського ризику. Це пояснюється перш за все тим, що рівень ризику аудиту за різними видами активів і зобов’язань суттєво відрізняється (основні засоби, каса, запаси). Крім цього, їх різний вплив на фінансові результати діяльності підприємства також потребує відокремленого вивчення.

Ризик контролю і внутрішньо властивий ризик визначаються для кожного сегмента окремо і в рамках одного і того ж аудиту змінюються від рахунка до рахунка. Так, система внутрішнього контролю може бути більш ефективною стосовно запасів, ніж основних засобів. Чинники внутрішнього контролю такі, наприклад, як імовірність привласнення коштів підприємства та традиційність операцій, також можуть змінюватися стосовно групи рахунків.

Оскільки внутрішньогосподарський ризик і ризик контролю схильні до змін за групами рахунків, то буде змінюватись і ризик невиявлення, а отже, і необхідна кількість аудиторських свідчень. Наприклад, запаси можуть вимагати обширного тестування у зв’язку зі слабким внутрішнім контролем і необхідністю їх переоцінки внаслідок морального зносу і технологічних змін у галузі, А для дебіторської заборгованості може знадобитись менше аудиторських процедур, виходячи із ефективності системи внутрішнього контролю, швидкого погашення заборгованості та ін.

В сучасних умовах не розроблено чітких правил визначення складових аудиторського ризику, але деякі тенденційні підходи мають місце. Так, при визначенні рівня внутрішньо властивого ризику аудитори, як правило, консервативні у своїх оцінках. Більшість аудиторів і за самих сприятливих обставин встановлює рівень внутрішньо властивого ризику значно вище 50 %, а при наявності обґрунтованого очікування суттєвих помилок - навіть на рівні 100 %. Наприклад, усі чинники вказують на низький рівень внутрішньо властивого ризику запасів, але залишки за рахунками досить значні у вартості оборотних активів. У такій ситуації аудитори, ймовірно, встановлять для кожного об’єкта аудиту запасів достатньо високий рівень внутрішньо властивого ризику (деякі виберуть 100 %).

У цілому оцінку внутрішню властивого ризику можна проводити, враховуючи усі чинники державного, галузевого, регіонального та господарського характеру.

Другим елементом у розрахунку аудиторського ризику є ризик контролю, який полягає в оцінці здатності системи внутрішнього контролю клієнта попереджати та виявляти помилки. Чим ефективніша система внутрішнього контролю, тим нижчий фактор ризику контролю. Якщо аудитор приходить до висновку, що система внутрішнього контролю неефективна, то він визначає ризик контролю на рівні 100 %. Перш ніж встановити рівень ризику контролю нижче максимального рівня, аудитор повинен поступово виконати такі дії:

Ø ознайомитися з системою внутрішнього контролю клієнта;

Ø визначити конкретні контрольні моменти;

Ø протестувати контрольні моменти на ефективність.

Зрозуміло, що перша вимога - ознайомлення - необхідна в усіх випадках проведення аудиту. Але наступні два кроки обов’язкові за умови встановлення рівня ризику контролю нижче максимального.

Як і внутрішньо властивий ризик, ризик контролю обернено пропорційний ризику невиявлення, тоді як між ризиком контролю і кількістю належних до збору свідчень існує пряма залежність. Так, якщо аудитор робить висновок, що система внутрішнього контролю