Катерина - людина кришталево чистої, безкорисної душі. Тільки одному вона довірила свої почуття. Але Катерина глибоко помилилася, полюбивши того, хто був не вартий великої любові. Зовнішню привабливість героїні автор передає через портретні деталі, що мають виразно народний колорит: «чорні брови» [21, с.20], «карі очі» [21, с.20], «біле личко» [21, с.20]. Але найбільша її краса - це краса вірного кохання, яке не тьмяніє навіть у розлуці: «за милого, як співати, мило й потужити» [21, с.18].
Яскраво виражений психологічний портрет Катерини-матері, порівнюючи її з тополею (у творчості Т.Шевченка образ тополі символізує долю дівчини, жінки, що як тополя від вітру, потерпають від ударів долі):
« Як тополя,стала в полі
При битій дорозі…» [21, с.23]
Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій гріх мусить спокутувати. Серце її ціпеніє від болю, кров холоне в жилах, коли вона чує прокляття рідної матері, яка «як ягодку, як пташечку, кохала, ростила» свою доню, свій «цвіт рожевий». У словах матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Випроводжаючи доньку з хати, вона зичить їй щастя:
« Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю...» [21, с.21]
Благословивши Катрю, мати, як мертва, на діл повалилась.... Дочка плаче і навколішки просить вибачення в батька. Але вже ніщо не може змити її ганьби. І тут Катерині приходить думка про трагічне безталання її сина:
« Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!...» [21, с.22]