відволікатиме увагу дітей від музики, імпровізації. Він віддав перевагу елементарним інструментам , якими діти могли порівняно легко оволодіти. До складу «орфівського» дитячого оркестру входять мелодичні ударні інструменти (металофони, ксилофони, глокеншпілі), немелодичні ударні інструменти (дитячі литаври, барабани, тарілочки, тощо), прості духові інструменти, близькі до народної сопілки (блокфлейти різного діапазону), смичкові інструменти для гри на пустих струнах. Відзначимо м’якість, чистоту і приємність звучання «орфівських» інструментів, розроблених ним спільно з музикознавцем К. Заксом.[7]

Вільна імпровізація стала відправним пунктом в методиці Карла Орфа. Хоча найпростіші ритми й мелодії були доступним елементарним матеріалом, імпровізація вимагає виявлення фантазії, яку слід пробудити. З огляду на це Карл Орф підкреслив, що «…ніщо не вимагає такої ретельної підготовки, як проведення творчих й імпровізаційних вправ, які аж ніяк не дають учителю права імпровізувати.»

Карл Орф вважав, що особистість не можна виховати на випадковому і довільному матеріалі. На його думку, найкращим матеріалом для виховання дітей є дитячі лічилки, дражнилки, приказки, скоромовки, заклички, колискові пісні, колядки, веснянки, тощо.

Народна словесна творчість завжди діє на дітей безпосередньо і безвідмовно, тому педагог був переконаний, що стародавня обрядова поезія і казка не можуть бути виключені зі світу дитинства. Важливо те, що світ простих форм поезії не потребує «композитора», щоб покласти його на музику. Він сам насичений внутрішнім звучанням, викликає посилену роботу уяви, активізує музичне мислення учнів[4].