Після їх розгрому зневіра у визволення України загальним повстанням проти більшовицького режиму у деяких місцевих отаманів була такою сильною, що вони вирішили скористатися з проголошеної Радами амністії та припинити збройну боротьбу . Проте ППШ, що знаходився на території Польщі, був введений в оману підступними діями агентів ВНК, тому продовжував здійснювати комплекс заходів оперативно-організаційного характеру, готуючись до широкого виступу проти радянської влади.

Отже, політична ситуація в Україні на кінець літа 1921 р. не сприяла проведенню загального повстання проти існуючої тоталітарної системи. У такій ситуації в жовтні 1921 р. командуванням армії УНР було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Таємно від польської влади з інтернованих у таборах українських козаків і старшин була сформована Повстанська армія. Вона складалася із трьох груп: Бессарабської (близько 300 бійців, підпорядкованих А. Гулому-Гуленкові), Подільської (400 бійців, якими керував підполковник М. Палій, пізніше – полковник С. Чорний) і Волинської (800 бійців на чолі з Ю. Тютюнником) [68, с. 59-60].

Загальне командування ними здійснював Ю. Тютюнник, а начальником штабу було призначено полковника Ю. Отмарштейна. Як згадував один із учасників походу Д. Паліїв: «Перед армією ставилося завдання: таємно перейти кордони й, з’явившись несподівано на території Радянської України, користуючись настроями селянської маси, підняти загальне повстання та надати йому організованого характеру. Мета акції-перешкодити ворогові грабувати та вивозити продовольчий податок, і тим врятувати Україну від загрозливого марева голоду» [17, с. 22].

Другий Зимовий похід закінчився трагічно, бо не поталанило головній частині Повстанчої Армії – Волинській групі, яку очолював сам генерал Юрій Тютюнник. Не поталанило й Басарабській групі, яка повинна була бути першою, бо її основним завданням було відтягнути увагу большевицького командування від західного кордону. А в дійсності вона була останньою,