пароксизмальної фази, що характеризується крайньою різкістю і напруженістю реакцій, незалежно від сили і тривалості болючих відчуттів, захисним гальмуванням, що охоплює діяльність кори великих півкуль, виникненням явищ “затьмарення” і великої схильності до афектів. Такий фазовий стан може відносно міцно фіксуватися, ставати одним з особистих якостей.

Варто мати на увазі, що в залежності від індивідуально-особистісних і вікових особливостей прояви фазових станів можуть бути дуже різними. За певних умов зовнішньою реакцією на використання фізичного покарання може стати повна байдужність, що є, однак, ознакою серйозних зрушень нервових процесів убік патології.

Для початку задамося питанням, що ж таке покарання. У голову відразу лізе спогад про отримані в дитинстві декілька ляпасів чи про домашній арешт за недбало надряпане домашнє завдання, або за витівку. Але, напевно, згадаються і друзі, для яких ляпаси були звичайною справою, оскільки сипалися праворуч і ліворуч, і ніяка “домашня в’язниця” не могла змусити їх акуратніше писати. Тому що покарання – це зовсім не дія з боку караючого, а те, що відбувається в дитині, яку карають. Те, що він при цьому переживає. З погляду психології це добре усім відоме неприємне почуття сорому і приниження, від якого хочеться якомога швидше позбутися і ніколи більш не переживати.

Тим самим є і справа із заохоченням. Нагорода – це аж ніяк не те за що ми її як правило вважаємо, а те, що сприймається дитиною як заохочення. Приємна, що піднімає задоволеність справою, за яке похвалили дорогі нам люди. Задоволення від того, що нас люблять і симпатизують нам. Зрозуміло, подібне почуття хочеться довше стримувати і частіше переживати в майбутньому.

Отже, на питання як правильно розподіляти покарання і заохочення, ми не дамо точної відповіді, скільки того й іншого повинно приходитися на кожну