У 1963 р. Всесвітня організація охорони здоров'я при ООН рекомендувала при визначенні чистоти повітря використовувати чотири рівні гранично допустимої концентрації забруднюючих речовин, що викидаються в повітря:

І - неможливо знайти прямий чи непрямий вплив на людину, тварину чи рослинність;

П - можливе подразнення органів чуття, шкідливий вплив на рослинність, зменшення прозорості повітря й ін.

Ш - порушення життєво важливих фізіологічних функцій і виникнення хронічних захворювань;

ІV - виникнення гострих захворювань і загибель людей і тварин.

Рівень І відповідає гранично допустимій концентрації (ГДК). Стосовно до забруднення повітря ГДК визначається як "концентрація, що не робить прямої чи непрямої шкідливої і неприємної дії на людину, не знижує його працездатності, не впливає на його самопочуття і настрій, а також на рослинність, клімат, прозорість атмосфери і санітарно-побутові умови життя".

При встановленні ГДК враховуються  три можливі  групи токсичної дії речовини.  До першої  групи    відносять можливість     надходження    речовини    до     клітин і біохімічних перетворень;     до другого  -  процеси    взаємодії речовини    з    біологічними    субстратами   (первинні реакції);     до третього  -  процеси, що   визначають відносини між трьома величинами:     дозою   (концентрацією),   часом і виникаючим токсичним  ефектом.

Показник токсичності (шкідливості, отруйності) є мірою несумісності змін складу повітря в порівнянні з нормальним природним функціонуванням живого  чи організму рослини. "Небезпекою називають імовірність виникнення отруєння речовиною".

По ступені небезпеки розрізняють зміни в зоні хронічної дії, у вузькій зоні гострої дії, а також по кумулятивній дії - по куті нахилу залежності концентрація - час.