державного банку, майно якого повністю контролюється державою.

Правовий статус центральних банків розвинених країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки і їх статутах, законах про банківську і кредитної діяльності, у валютному законодавстві. Основним правовим актом, що регулює діяльність центрального банку, є  Закон про центральний банк, в якому визначаються його організаційно -правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємини з державою і національною банківською системою.

Цей закон встановлює повноваження центрального банку як емісійного інституту країни.

Центральний банк поєднує в собі окремі риси комерційного банківської установи і державного відомства, маючи в своєму розпорядженні деякими владними повноваженнями в сфері регулювання кредитної системи.

Законодавство лише 5 країн - США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та

Нідерландів - передбачає підпорядкування центральних банків парламентам.

У більшості держав світу центральні банки підзвітні казначейству або міністерству фінансів.

У Великій Британії, Франції, Італії, Японії та деяких інших розвинених країнах міністерства фінансів уповноважені давати інструкції центральним банкам, однак на практиці такі випадки досить рідкісні. Як правило,консенсус досягається на засіданнях уряду, спілок підприємціві банкірів і знаходить відображення в підписанні представниками міністерства фінансів та центрального банку спільних заяв.

При розбіжності міністерства фінансів та центрального банку можливий тільки адміністративний шлях їх вирішення у формі резолюції парламенту або рішення уряду. У країнах, в яких центральні банки безпосередньо підпорядковані парламентам, за допомогою проведення законодавчих процедур можливе прийняття рішень, які зобов'язують виконавчі органи